Search

Життя та діяльність Павла Скоропадського і його родини в еміграції

У статті висвітлено життя і діяльність гетьмана Павла Скоропадського і його родини за кордоном та використані матеріали з цієї теми, що зберігаються у колекції Музею гетьманства.

Українська Держава Павла Скоропадського проіснувала лише сім з половиною місяців, але праця над її створенням визначила подальшу долю гетьмана і його сім’ї.

Молодшій дочці Павла і Олександри Скоропадських Олені доля дарувала довге життя і можливість побувати в незалежній Україні, яку прагнув здобути  її батько.

Знайомство директора Музею гетьманства Галини Ярової з донькою Павла Скоропадського, гетьманівною Оленою,  збагатило  музей чималою колекцією речей з родинного зібрання Скоропадських, а згодом, — і зі  збірок  прихильників гетьманського руху. Речі та матеріали надходили від  Голови Української Гетьманської організації Америки Любомира Бея; від Ніни і Богдана Марченків, що проживають у Великобританії (Богдан Марченко – син гетьманця,  професора Івана Марченка); від Юрія Терещенка, голови Всеукраїнської громадської організації „Союзу гетьманців-державників”, котрому їх передав Любомир Бей; від сестер Вікторії  і Маріяни Вакуловських з Філадельфїі, батько, дядько та дід яких були гетьманцями.  У 2009 році  колекція поповнилась частиною документів і матеріалів канцелярії  Гетьманської Управи Союзу Гетьманців-Державників Павла Скоропадського, розсекречених Службою Зовнішньої Розвідки України.

На основі цієї колекції ознайомимо читачів з життям і діяльністю Павла Скоропадського та його родини після виїзду з України.

Після зречення влади 14 грудня 1918 року Павло Скоропадський  покидає Україну і  31 грудня приїздить до Берліна. Дітей гетьман відправив з Києва ще на початку грудня цього ж року. Через  непрості обставини революційного часу дружина прибула до гетьмана в Берлін на початку січня 1919 року. Про перебування своїх дітей у Римі подружжя Скоропадських дізналося лише на початку травня  дев’ятнадцятого року. Після народження молодшої дочки Олени 5 липня 1919-го родина Скоропадських возз’єдналася та півтора роки проживала у Швейцарії біля Лозанни.

В цей час життя гетьмана проходило в сімейних турботах, однак він знаходив час для зустрічей з українськими діячами, колишніми соратниками, давніми знайомими-росіянами. Як зазначає дослідник Г. Папакін «Таким невизначеним було становище колишнього гетьмана у 1919 р.; натомість 1921 р. зустрічаємо вже новий гетьманський рух, що організувався у національну надпартійну структуру, тверді ідеологічні засади українського консерватизму, і самого П. Скоропадського як прапора цього руху. Упродовж двох років відбулися дивовижні ідеологічні та політичні зміни — як в українському громадянстві, так і у світогляді самого гетьмана. Він знову повернувся до активного політичного життя, і вже до самої своєї смерті у квітні 1945 р. не залишав його.

Як нащадок давнього гетьманського роду і досвідчений будівничий Української Держави Павло Скоропадський стає лідером Українського Союзу Хліборобів Державників (УСХД, союзу українських монархістів), створеного  1920-го року у Відні В’ячеславом Липинським і його прихильниками (Д. Дорошенком, М. Кочубеєм, С. Шеметом, А. Монтрезором та іншими). Метою  УСХД була побудова незалежної, міцної Української Держави у формі трудової монархії на чолі з дідичним гетьманом.

У 1921 році родина Скоропадських повертається до Німеччини, де починає своє нове життя у Ванзеє поблизу Берліна.

Ванзейський будинок подружжя облаштовувало  зі смаком, відповідно до  родинних потреб та можливостей. Подруга дитинства Олександри Петрівни Скоропадської, художниця Ольга Мордвінова, яка у 1920-х роках жила в домі Скоропадських, зробила свій вклад у створення інтер’єру. Зі світлин старовинних портретів гетьманів, які у Тростянецькому маєтку діда Павла Петровича сфотографувала його дружина, Мордвінова на замовлення Скоропадського написала живописні портрети. У 2004 році  Олена Отт-Скоропадська подарувала ці портрети  до Музею гетьманства, і зараз вони прикрашають його експозицію. Це погрудні зображення Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Самойловича, Павла Полуботка, Івана Скоропадського та Данила Апостола. Також до цієї колекції належать два жіночі портрети: Наталії Розумовської і Насті Скоропадської.

Протягом двадцятих років минулого століття український консервативно-монархічний рух, очолений Скоропадським, набув назви «гетьманський». Гетьманські організації з’явилися в Німеччині, Польщі, Болгарії, Чехословаччині та Румунії. У 1924 році спортивні парамілітарні організації американської та канадської української еміграції, так звані «Січі», теж прийняли гетьманську ідеологію. У 1926-му  була створена Гетьмансько-монархічна організація галицької інтелігенції. Дочка Павла Скоропадського Олена у своїй книзі спогадів  про це писала так: «На початку двадцятих років батько знову відновив свою діяльність для України. Протягом цього часу заснований ним український гетьманський рух уже сильно розвинувся. В усіх українських емігрантських групах, розпорошених по цілому світу, гетьманський рух відігравав важливу, почасти навіть провідну роль. Омріяною метою мого батька була вільна самостійна Україна. В усіх своїх діях він ставив українську справу понад усе. Їй він присвячував увесь свій час і сили, не зважаючи на пов’язані з цим жертви в особистому житті».

З ініціативи та за активної участі гетьмана Павла Скоропадського у 1926 році як установа академічно-наукового та громадсько-політичного значення був заснований Український науковий інституту у Берліні.

Основні моменти організації і розвитку гетьманського руху в еміграції засвідчують експонати музейної колекції – книги В’ячеслава Липинського: оригінальне видання «Листи до братів хліборобів» — Відень, 1926 р. (Зворотна сторона титулу по центру має вклеєний  білий прямокутний папірець на якому напис від руки: «З огляду на це, що Музей Гетьманства присвячує своє існування ідеям Гетьманату, дарую цей оригінальний випуск «Листи до братів хліборобів» В’ячеслава Липинського. Любомир Бей, голова УГО-А. Дітройт, 2005 року) та книга «Україна на переломі (1657-1659). Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті». — Філядельфія, Пенсильванія : Східно-Європ. дослід. ін-т ім. В. К. Липинського, 1991. Є в колекції і особиста печатка гетьмана Павла Скоропадського з родовим гербом, виготовлена в Берліні у 1920-тих роках гравером Генріхом Гюрке.

Про військовий дух Січових організацій Америки і Канади, які визнали законним гетьманом-монархом Павла Скоропадського, розповідають дві великі світлини, що належать до музейної збірки. Це фото «Січовики 3-го Округа, Гетьманської Січової Організації в Злучених Державах. Знимка з нагоди Окружних Маневрів. Клівленд. 31.05.1931р.» та фото «1 команда 3 дивізіону Гетьманської Січової Організації в Злучених Державах. Клівленд. 12.04.1931 р.».

Внаслідок відходу В. Липинського від УСХД у вересні 1930 року,  ця організація діяла під керівництвом П. Скоропадського до 1937 року. Після її розпуску гетьманці об’єдналися в  Союз Гетьманців-Державників (СГД).

У Музеї гетьманства зберігаються предмети, що розповідають про діяльність СГД – це україномовне публіцистичне видання Союзу Гетьманців Державників у м. Берлін «На відсіч», ч. 12-13, липень-серпень, 1940, -16 с.,  та «На відсіч!». ч.8-9. Редакційна колегія у Берліні, 1940, -32 с.  На обкладинках  часописів  по центру зображено емблему союзу гетьманців-державників – тризуб, всередині якого – щит з трьома перехрещеними стрілами, над щитом – шапка з двома пір’їнами, а над нею – хрест. Також зберігається в музеї Альманах «Український державник» Берлін 1943 рік.  – 67 с., (з емблемою союзу гетьманців-державників на обкладинці), в якому надрукована промова Павла Скоропадського, статті Б. Гомзина, М. Плечко,  Дм. Чижевського, О. Губчака.

Прикладом контактів  гетьмана з окремими гетьманцями в цей період  є лист Павла Петровича від 4.8.1943 до інженера П. Веселовського, в якому висловлена подяка за підготовку до ювілейних святкувань та ініціативу  у встановленні стосунків  з робітниками України  і побажання подальших успіхів. Лист надрукований на машинці, внизу  рукописний підпис гетьмана. У лівому верхньому куті листа – вензель Павла Скоропадського з ініціалами «П.С», у верхній правій частині – тиснення з адресою: «Berlin-Wannsee, Alsenstr.17», нижче дата – «4.8.1943».

Стосунки гетьмана Павла Скоропадського з сином, гетьманичем Данилом, ілюструє їхня переписка. Це два листи від 25.09.1938 року та 14.02.1939 року, в яких продемонстроване спілкування з одного боку – двох державників-однодумців, з іншого – люблячого батька з сином. Обидва листи україномовні, надруковані на друкарській машинці, внизу з власноручним підписом гетьмана.

Керівництво гетьманським рухом після смерті Павла Скоропадського перебрала його дружина Олександра Петрівна,  як регент, до моменту передачі синові, який на той час проживав у Великій Британії.

Гетьманова – Олександра Петрівна Скоропадська,  завжди була підтримкою гетьманові в його українській справі. Сам Павло Петрович про свою дружину говорив так: «Вона найбільше підтримувала мене у моїй роботі. Коли б не вона, я, може, наробив би багато-багато дурниць. Їй було зі мною нелегко. Але я не знаю другої людини, яка б без скарг так виконувала те, що за свій обов’язок вважала, і яка б ніколи не йшла ні на які компроміси зі своїм сумлінням. З усіх моїх співробітників вона мені, так сказати, за кулісами, найбільше помагала в моїй роботі для України. Вона робила часто багато-багато такого, про що ніхто не знав і знати не буде. А коли б вона того всього не робила, мені б було дуже тяжко.» [11; 279].

Олександра Петрівна очолювала берлінське «Українське товариство допомоги біженцям», на кошти якого було засновано Український науковий інститут у Берліні. Для французької преси перекладала українські політичні статті. Але практичною політичною діяльністю зайнялася тільки після смерті свого чоловіка, коли жила вже в Оберстдорфі, переїхавши з Ванзеє, у жовтні 1944 року.

У музейній збірці матеріалів Скоропадських є лист гетьманової Олександри від 18.05.1949 року до інженера П. Запорожця (Детройт, США) з висловлюванням подяки   за лист  і  збір коштів  на будівництво усипальниці в пам’ять покійного гетьмана Павла Скоропадського. Текст друкований на машинці, внизу з рукописним підписом. (З різних причин усипальниця так і не була побудована).

Під час проживання у Ванзеє Олександра Петрівна у вільний час займалася шиттям і вишивкою. Цих видів творчості були навчені  і її дівчата. Серед матеріалів Скоропадських у музеї є власноручно пошитий  нею футляр для особистої печатки гетьмана,  вишита сорочка для доньки Олени, малюнки – зразки для вишивання: «Пернач», «Гетьманська шапка», «Тризуб» та інші малюнки з рослинними орнаментами.

Офіційно Олександра Петрівна передала керівництво Гетьманським рухом синові Данилові у жовтні 1948 року, в день свого 70-річчя. З цього часу провідником Союзу Гетьманців Державників і світового Гетьманського Руху став Гетьманич Данило. Слід відзначити, що Данило Скоропадський ще з 1932 року повністю підпорядкував своє життя Гетьманському рухові. Він  залишив працю інженера на фабриці Сіменса і став найближчим співробітником свого батька. А в 1933 році за заповітом Павла Скоропадського Данила було проголошено правонаступником гетьмана.

Найяскравішим моментом діяльності гетьманича Данила була його поїздка у вересні 1937 року до гетьманських організацій  США і Канади. Чикаго, Детройт,  Філадельфія, Нью-Йорк, Торонто, Оттава, Монреаль, інші міста – чотири напружених місяці  виступів з промовами перед сотнями українських емігрантів, візитів до церковних достойників, спілкування в середовищі гетьманців. Двічі він зустрічався та вів перемовини з губернатором Канади на запрошення останнього. Данило відвідував духовенство, підприємців, українських фермерів, робітників, молодь. Донька Павла Скоропадського гетьманівна Олена у своїй книзі «Остання з роду Скоропадських» писала: «Я знайома з людьми, які дітьми побували на урочистостях і вже старими чоловіками й жінками докладно пам’ятають враження, яке справив тоді на них Данило. Та найважливіше було те, що перебування Данила в Америці й Канаді зміцнило єдність поміж тамтешніми українцями». Ця подорож детально описана в книзі «За Україну»  (упорядник Ісаїв І. Едмонтон, 1938), яка також є в музейній колекції.  Про роботу Української гетьманської організації  в Америці свідчить нумератор  цієї  організації, який надійшов до музейної колекції у 2008 році від Любомира Бея через Юрія Терещенка.

З 1939 року гетьманич Данило проживав у Англії, куди відправив його батько, передбачаючи у Європі  розвиток подій із загрозою українській справі.

Активна праця Д. Скоропадського у Британії розпочалася після війни. Його зусиллями і зусиллями давнього гетьманця Володимира Коростовця з 1946 року в Еденбурзі почав діяти Союз Українців у Великій Британії (СУБ), що постав із згуртованих українців, які залишились там як колишні військовополонені та  емігранти-біженці. Гетьманича Данила було обрано почесним головою СУБу.

В матеріалах музейної збірки Скоропадських  є лист гетьманича Данила від 22.3.48. до поселенців табору переміщених осіб Гайденау (Німеччина),  що засвідчує його зв’язки  з українцями, які опинилися в Німеччині після Другої Світової війни.

У 1948 році гетьманич здійснив  поїздку до Німеччини, де відвідав українців у таборах поблизу Мюнхена, Український вільний університет, Українську вільну академію наук, зустрічався з Степаном Бандерою і іншими відомими українськими діячами. Повернувшись до Британії, створив там Крайову організацію Союзу Гетьманців Державників Англії, яка офіційно була оформлена у 1949 році.

Лондонський період життя гетьманича  представлений у колекції  такими речами: газета „Ранок” – орган української консервативно-державницької думки  (Лондон, 31.10.1953 р., наявні 1-а і 2-а сторінки, на другій сторінці газети –  стаття  М. Вайди „Гетьманич Данило у Філадельфії.”); машинка друкарська Його Світлості Пана Гетьманича Данила Скоропадського (марки Continental, в шкіряному футлярі); люлька гетьманича Данила; підставка для листів; течка для піжами.

23 лютого 1957 року, за десять днів до заручин з Галиною Мельник-Калужинською, Данило Скоропадський  помер за нез’ясованих обставин. Цей трагічний момент для родини Скоропадських і всього гетьманського руху висвітлений у серії фотографій, що входять до колекції.

Після передчасної смерті Данила керівництво СГД перейшло в руки Марії Монтрезор-Скоропадської, найстаршої доньки Скоропадських.

За фахом Марія була лікарем. Після навчання в Лозанні вона працювала  в Берліні  асистентом у відомого ортопеда, професора Віхрова.  У серпні 1927 року Марія Павлівна вийшла заміж за Адама Монтрезора – одного з найпалкіших прихильників її батька, члена Ради Присяжних УСХД. Подружжя виїхало до Варшави. Там Марія працювала лікарем у касі хворих, вивчила польську мову і навчала англійської і французької мови родини польських дипломатів, котрі виїжджали за кордон. Разом з чоловіком займалася українськими громадськими справами і поширенням гетьманської ідеї.

На початку війни чоловік гетьманівни Марії потрапив у радянський полон,  його подальша доля невідома до сьогодні. Після цього Марія Скоропадська залишила офіційну медичну діяльність і співпрацювала з польським рухом Опору, переховуючи та лікуючи у своєму помешканні єврейських дітей, виведених з Варшавського гетто. У липні 1944 року, перед вступом радянських військ до Варшави, Марія Павлівна повернулася до батьківського дому у Ванзеє, а в жовтні разом з матір’ю і хворим братом Петром переїхала до Оберстдорфа. Коли у 29 грудня 1951 року не стало матері – Олександри Петрівни, Марія ще п’ять років сама доглядала Петра.

Головою Гетьманського руху Марія Павлівна була два роки, до 12 лютого 1959 року, коли її не стало. Серед матеріалів музейної колекції, що засвідчують діяльність гетьманівни  Марії  у СГД,  є картка поштова з текстом листа Марії Монтрезор-Скоропадської до професора Івана Марченка, крайового начальника СГД у Великій Британії,  про надання онуці професора ікони Божої Матері часів княжої доби,  яку  авторка знайшла в Оберстдорфі. У листі зазначена дата «25.05.1958» і місце — «Оберстдорф».

Після смерті гетьманівни Марії керівництво Союзом Гетьманців Державників перейшло до молодшої дочки Павла і Олександри Скоропадських – Єлизавети (Мал. 1). У фондовій збірці музею є лист гетьманівни Єлизавети Кужім-Скоропадської до всіх учасників Гетьманського руху з повідомленням про смерть сестри Марії і про переобрання обов’язків Голови гетьманського руху на себе. (Березень, 1959 р.). Лист друкований на машинці з рукописним підписом.

До практичної діяльності в Гетьманському русі Павло Петрович залучив Єлизавету близько 1928 року. Олена Павлівна у книзі спогадів про це писала: «Лілі перебрала на себе частину його роботи. Вона провадила особисте листування батька. Окрім того, допомагала у виданні політичних друків, частина яких друкувалася у нас дома на ручному верстаті. Ця діяльність приносила Лілі задоволення, оскільки наближала до батька. До того ж, це була праця для української справи, до якої так лежало її серце».

Коли у 1932-1933 роках урядом СРСР було організовано голодомор проти українців, гетьманівна Єлизавета брала активну участь у наданні гуманітарної допомоги голодуючим в Україні. Вона активно працювала в Допомоговому Комітеті, який очолювала її мати  –  Олександра Петрівна.

За сприяння  давньої приятельки Скоропадських, журналістки Ади Норн, у 1938 році Єлизавета Павлівна здійснила поїздку до Гельсінкі, де відвідала фінського президента і батькового полкового товариша Карла Маннергейма. У листі до Данила від 10 вересня 1938 року Єлизавета описувала свою подорож: «До мене особисто було гарне відношення, а крім того багато серед фінляндців можна знайти співчуття й зрозуміння української справи. Я, звичайно, ніякою політикою не займалася, але де можна балакала про Україну. У деяких домах Лапландії знали добре, що таке Україна, а про нашу родину, зокрема зі статтей Н..».

Після від’їзду Данила у 1937 році до Америки й Канади Єлизавета переважно виконувала роль батькового секретаря. В цей час  Єлизавета вела також переписку з Данилом. Про це свідчать чотири листи, які є у музейній колекції, і датовані: 30.11.1937 р., (папір, рукопис); 01.03.1938р., (папір, друк, рукопис); 06.03.1938 р., (папір, друк, рукопис); 10.03.1938 р. (папір, друк, рукопис).

Під час Другої світової війни Єлизавета піклувалася про українок, які потрапили до Німеччини на примусові роботи, в тому числі забезпечуючи їх продуктами та одягом.

У квітні 1945 року, переїжджаючи з Ванзеє до Оберсдорфа (Баварія), де вже перебували інші члени родини, Єлизавета з батьком потрапляють під наліт американської авіації. Як наслідок, Єлизавета отримує контузію, а гетьман – поранення, від якого 26 квітня 1945 року помирає в лікарні монастиря міста Меттен. Гетьманівна Єлизавета була змушена самостійно організовувати похорон батька, на якому були присутні вона сама, греко-католицький священик отець Григорій Онуфрів і двоє церковних служок. Гетьман України Павло Скоропадський перепохований  і зараз його могила знаходиться  в Оберстдорфі   в родинному похованні Скоропадських.

У 1949 році Єлизавета вийшла заміж за давнього прихильника гетьманського руху  Василя Кужіма, з яким прожила щасливі дев’ять років. У 1958 році після хвороби чоловік гетьманівни помер. З 1945-го  і до кінця життя (1975 року) Єлизавета Скоропадська жила в Оберстдорфі. Маючи нахил до образотворчого мистецтва (скульптор за освітою), Єлизавета з усіх дочок чи не найбільше займалася, як і її мати, вишиванням. Свідченням цього є  знаходження в музейній збірці Скоропадських мистецьки досконало вишитої додільної  сорочки Єлизавети, театральної сумочки для Ганни Мельник (дружини гетьманця Валеріана Мельника, дядька сестер Вакуловських). Для Віктора Вакуловського (батька Вікторії та Маріянни Вакуловських), який займав різні посади в СГД,  Єлизавета Скоропадська в Оберстдорфі замовила у шведської малярки Соні Генкель копію ікони «Покрови Пресвятої Богородиці з зображенням останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського та козацької старшини», що належала гетьману Павлу Скоропадському. Зараз вона є у Музеї гетьманства окрасою залу «Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року» як дарунок сестер Вакуловських.

Наймолодшою в родині Скоропадських була Олена, яка народилася вже в еміграції. Їй було два роки, коли сім’я переїхала з Лозанни до Ванзеє. На відміну від своїх старших братів і сестер, які виховувались в аристократичному, сповненому правил і умовностей, середовищі, Олена мала більш вільне дитинство.

Початкову і середню освіту Олена отримала у Ванзейській школі, а атестат зрілості — у Потсдамській гімназії у 1937 році. Після цього вивчала французьку мову на курсах інтенсивного навчання і відразу влаштувалась на роботу у торгівельну фірму. У 1938 році вона працювала на посаді секретаря Данцінгського туристичного бюро, а з квітня 1940 року – у Гмелінському інституті. Увесь цей час допомога доньки Олени українській справі батька була незначною. Її знання німецької мови виявлялися корисними для перекладу деяких текстів, але офіційна праця не перетиналась з батьковою політичною  діяльністю.

Разом з тим, дитинство і юність Олени Скоропадської пройшли  за участі визначних українських діячів, таких як Дорошенко, Липинський, Мірчук, Скоропис-Йолтуховський, Кужім,  що були прихильниками її батька і часто бували в домі гетьмана. Це мало значний вплив на збереження родового зв’язку Олени з Україною, про яку вона  так багато дізнавалась з їхніх розповідей. Спорідненість з українською нацією Олена відчувала з дитячих років.  Підтвердженням  цього є  дитячий український костюм Олени Павлівни –  плахта і вишита мамою сорочечка, а також фото гетьманівни Оленки у цьому костюмі  Ці речі зберігаються у музейній колекції  . До мистецтва вишивки Олену Скоропадську привчали ще в чотирирічному віці. Вихователька мами Пома Шульц, яка гостювала кілька місяців у Скоропадських у 1923-24 роках, дала маленькій Олені перші уроки з вишивання, які  стали у нагоді їй у дорослому житті для створення українського строю своїм десятирічним донькам. У Музеї гетьманства зберігається дитячий пояс пошитий і вишитий гетьманівною Оленою у 1964 році.

Своє особисте життя Олена Павлівна Скоропадська пов’язала зі Швейцарією. Її перший чоловік, Герд Гіндер, походив зі швейцарської родини, що жила в Німеччині, а в лютому 1945 року була евакуйована на батьківщину. Подружнє життя з Гердом було коротким. Через важку хворобу серця він повернувся з фронту до шпиталю і у квітні 1945 року помер. Другий чоловік Олени – швейцарець Людвіг Отт, з яким гетьманівна одружилась у 1948 році. В 1954 році в сім’ї народилось двоє дівчат-двійнят – Ірена й Олександра. Людвіг був її другом і підтримкою всього її життя аж до останніх днів.

Наймолодшій з гетьманського роду Олені Отт-Скоропадській судилося побувати в незалежній Україні. Олена Павлівна разом зі своїм чоловіком Людвігом Отт вперше приїхала сюди в 1991 році на запрошення Національної академії наук України, заснованої її батьком у 1918 році. З цього часу і до смерті (2014 р.) Україна стала центром їхнього життя. «Зі спокійним життям швейцарських пенсіонерів було покінчено. Відтепер у нас все закрутилось навколо України. Ми знову стали молодшими,  у нас з’явились нові інтереси, багато нових українських друзів і багато-багато нових клопотів», – так писала О. Отт-Скоропадська у своїх спогадах.

З проголошенням незалежності України зацікавленість до державотворчого досвіду П. Скоропадського зросла. Одночасно виник великий інтерес до діяльності гетьмана  та його родини  у справі  згуртування української еміграції за кордоном. Це надихнуло Олену Отт-Скоропадську до видання книги спогадів «Остання з роду Скоропадських»  про її «дошвейцарське» життя. Використовуючи родинний архів і щоденники батька, гетьманівна Олена створила книгу, яка є важливим достовірним джерелом. Спогади були перекладені з німецької  мови українською і видані у Львові в 2004 році. Друге доповнене видання  вийшло 2013-го року.

У музейній колекції зберігаються обидва видання книги спогадів Олени Отт-Скоропадської про її життя в Німеччині  та книга спогадів Павла Скоропадського про його гетьманство в Україні (Київ-Філадельфія, 1995) з особистим підписом пані Олени.

Матеріали збірки Скоропадських та гетьманського руху в колекції Музею гетьманства дозволяють визначити політичну позицію членів гетьманської родини і глибше ознайомитись з їхнім духовним світом та особистим життям. З плином часу все особисте, для кожного з членів родини Скоропадських, підпорядковувалось головному в їхньому житті – служінню українській справі.

 

Мирослава Павлишин, завідувачка  відділом

експозиції Музею гетьманства, м. Київ

Please follow and like us:
Write a response

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Close
hetman.org.ua © Copyright 2018
Close